Урок-реквієм «Той біль живе, його не знищить час, він в пам’яті залишиться навіки …» 
( позакласний захід, присвячений вшануванню пам’яті жертв голодомору)
  

      Мета: виховувати в учнів почуття національної гідності, пошани до героїзму й мужності українського народу, розвивати інтерес до історичного минулого нашої країни,  вміння науково-дослідницької та пошукової роботи, вшанувати пам'ять жертв голодомору.
    Обладнання: музичний центр, відеопроектор для перегляду кадрів документальної хронічки; картина із зображенням жінки (символ Матері-України) з виснаженою дитиною на руках, невеличкий столик, накритий вишиваною скатертиною з хлібиною та запаленою свічею, ікона Божої Матері, два журнальних столи по обидва боки сцени для ведучих-репортерів, у глибині сцени (у лівому та правому кутку) живі композиції, створені учнями (мати з немовлям на руках в оточенні примар: голоду, відчаю, смерті; ліжко і двоє дітей).

Ведучий.
Чим яскравіш Кремля світили зорі, 
Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,
Народ Вкраїни від голодомору     
Мільйонами в землі перевернувся
                М. Московка
(Звучить фрагмент музичної композиції І. С. Баха «Токата і Фуга» - 4-5 сек.)

Ведучий.
    Шановні гості, учні, педагоги сьогодні ми перегорнемо одну з найстрашніших сторінок в історії нашого народу. Голодомор 1932-1933 рр. 
    Жертвам спланованих та організованих геноцидних голодоморів 1921-1923, 1924-1928, 1932-1933, 1946-1947 рр. – присвячується.
(Звучить фрагмент музичної композиції І. С. Баха «Токата і Фуга» - 4-5 сек.)

Ведучий.
    Голодомори – результат дії не так природних чинників та стихійних лих, як організованої злочинності владних структур – убивчих засобів управління суспільствами від найдавніших часів і мають розглядатися як форми покарання «неугодних» і «виховання» тих, які вижили з метою беззастережного керування фізично та духовно зламаними людьми.
    Явище голодомору знайшло своє відображення в історії й літературі, у душі кожного українця. Народна пам'ять – най достовірніше історичне джерело минулого.

(Ведучі-репортери, сидячи зачитують історичні матеріали на фоні пісні Моцарта «Реквієм по мрії» у виконанні Лондонського симфонічного оркестру)

1-й репортер.
Страшні 30-ті роки ХХ століття… людям довелося пройти через зраду країни і близьких, злидні й постійний страх. Жахливо, що за гаслом «Наздоженемо й переженемо!» стояла смерть мільйонів. Українські міста й села стали експериментальною зоною.
2-й репортер.
    Це був експеримент за право на життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої такої країни, де кожен метр землі вкритий безіменними могилами, хрестів над ними не ставили, не встигали. До цвинтарних книг не вносили – в живих не було сил.

1-й учень. 
Ти кажеш не було голодомору?
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали з печі,
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай
Усе суціль викочували з двору, - 
Греби, нічого людям не лишай!
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Хто бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах, 
І досі ще стоять тому в очах…
А кажеш – не було голодомору!
                Д. Білоус
(Далі за сценарієм репортери говорять на фоні музичного твору І.С.Баха «Токата і Фуга»)
3-ій репортер.
    У 1932 році погодні умови склалися сприятливі, й хліб в Україні вродив. Але становище було катастрофічним, тому партійне керівництво прийняло рішення вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна в населення.

2-й учень.
***
Зерно у купах пріло під дощем
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш Едем,
Немов виріскуючи з криці,
Переливаючись рідким вогнем.
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск.
На горлі ми відчули пальців стиск.
Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м'ясо,
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так, ми, хоч і покинули печери,
В 20-тім віці стали людожери…
4-й репортер.
    В Україну відправлено з Москви й Ленінграда, так званих, десяти тисячників, кримінальних злочинців і морально негідний елемент. Як дикі звірі, бродили вони в пошуках хліба, пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували городи, сади, витягували їжу з печі, забирали останній кусень із рук вмираючої дитини.
1-й репортер.
    7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли Постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення соціалістичної власності», яку народ прозвав декретом про «п’ять колосків».
2-й репортер.
    Почався масовий забій людей, безкарний глум над селянином, особливо над дітьми. Відомі факти, коли дітей забивали насмерть просто на полі за кілька зернин, які вони знаходили. А охоронці пояснювали свої вчинки тим, що «боролись с расхитителями социалистического имущества».

3-й учень.
У той рік заніміли зозулі
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік.
Наші ноги, розпухлі, узули
В кирзаки-ризаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок – помер чоловік.
І невтому, трудягу старого
Без хреста повели у той бік…
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння – 
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорбота німа край могил.
            Д. Головко
(Виступ запрошених працівників районної бібліотеки з документальними свідченнями тих страшних подій очевидців, жителів Межівського району Дніпропетровської області. Далі виступ ведучого супроводжується документальними кадрами.)

Ведучий.
    У той час середня тривалість життя українців становила: 7,3 роки – у чоловіків і 10,9 – у жінок. Навесні 1933 року від голоду вмирало щодня майже 25 тисяч осіб. Щогодини – 1000 осіб, щохвилини – 17. щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, отруйні гриби, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, розривали скотомогильники – і вже падалицю – брали й варили, щоб отримати навар.
    Голод охопив територію з населенням 60 млн. осіб, а кількість жертв досягла, за різними джерелами, від 7,5 млн. до 10 млн. осіб. Іноземні дослідники називають цифру 25 млн. осіб. 
    У селах навесні 1933 року почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами. І це лише офіційна статистика.
4-й учень. 
В селі весна повзе на ліктях.
Повзе по мертвих і живих.
В долоні сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
І п’ють опухлими вустами
Оту живицю молоду.
Їм жить і жить, та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори пашню останню вимітав.
Хто ще «активним» був учора – 
Сьогодні ворогом ставав.
Голодний рік!
Жорстокий світе,
Дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти,
Що дзвінко падає із стріх…
3-й репортер.
    Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними.

5-й учень.
Я ще жива...
Ще промінь в оці грає.
П’ятнадцятий пішов мені вже рік
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік...
До вишеньки, в колиску ясночолу.
Я чую запах квітів 
Я жива…
А небо стрімко падає додолу.
Тримайте хтось, дивіться, я жива!
Куди ви, люди, людоньки, куди?
Окраєць ласки...
Чи хоч з печі диму?
О, скільки в тілі зайвої води!
Не чує світ.
...Усі проходять мимо.
… А житечко моє таке густе.
…А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те, 
Та я цього вже не побачу…
                               (М.Замига. "Вічний монолог")
 

Ведучий. 
    Хто це? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай, мамо, матусю, матінко, ненечко, крихітку хлібця!». Хто водить запалими очицями-криницями, які переливають ці страждання, муки і скорботи роду людського і розтинають душу на хресті всевишньої печалі?… Маленькі, беззахисні рученята тягнуться до мами, до Бога.
Театралізована композиція «Мати з немовлям»
(Звучить стишена мелодія музичного твору Джеймса Ласта «Одинокий пастух». Оживає композиція матері з немовлям. Мати заколисує  дитя й тихо наспівує колискової. Навколо неї кружляють Голод, Відчай і Смерть)
Мати.
    Люлі, люлі, люлі. Прилетіли гулі…
    Янголяточко любе, дитятко миле, кровинко моя нещасна, за що таке лихо? За що Господь хоч тебе карає? Чим ти перед ним завинило? Відвернувся від нас Всевишній. Нема його. Замість нього сатана оселився на нашій землі. Жовтоокий ненависний, лютий звір з’їдає люд увесь, не шкодуючи ні старих, ні малих.
    Люлі, люлі… Спи, моє дитятко, довше. Прокинешся – чим нагодую? Знесилилося від крику і муки. Господи, прошу тебе, милостивий, зглянься над нами! Врятуй мою донечку, мою Надійку. Схудла, змарніла … Квіточко моя зів’яла… Промінчику мій сонячний, згасаєш потихеньку. Зловісні тіні навколо! Не чіпайте, згиньте! Доню! Доню! (Звучить пісня Моцарта «Реквієм по мрії». Примари виконують навколо матері зловісний танок і відбирають немовля. Мати залишається сама.)
    Нема Надійки… Немає надії. (Повільно ступаючи, виходить за куліси.)
4-й репортер.
    Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали одних своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, тих, що залишилися. У липні 1932 року селянка з Вінницької області зарізала 3-річного сина, а його м'ясо обміняла на яйця у сусідів.
1-й репортер.
    До діда й баби приїхав онук, дід відлупцював його за якусь провину. Хлопченя побігло до рідної тітки пожалітися, а коли баба кинулася шукати малого, то донька зізналася, що вони його з’їли. На жаль, таких фактів було досить багато. Збереглися архівні матеріали, які підтверджують масові випадки канібалізму.

(Відео «Дід з онуком»)

2-й репортер.
    Деякі батьки труїли спочатку своїх дітей, тоді випивали отруту самі, не витримуючи голоду. Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила хату, закрила лядку і до ранку всі померли.
7-й учень.
Вогонь танцює, наче сатана,
І пугачем кричить з пустої печі.
Голодна смерть припала до вікна,
Регоче. Сутеніє. Вечір.
Палає хмиз. Востаннє обнялись…
І гріє мати піч, немов для гніту…
І сльози божевільні полились…
Не зна, куди дітей своїх подіти.
Пішла б сама у тундру чи тайгу, 
Злетіла в небо від морозів синє…
Але закрила в комині коглу,
Замкнула хату в сивім голосінні.
Вдивлялась у димар свій край села.
Із нього душі відлітали в вирій.
Блищали мокрі очі з-під чола,
Здригалися в усмішці щирій.

2-й репортер.
    Січень 1933-го – пленум ЦК ВКП(б). Виступ Сталіна: «Ми, безперечно, домоглися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги радянської влади».

3-репортер.
    На шляху між селами лежали трупи. Йшла людина, впала, вмерла. Мертвих було так багато, а живі – такі недужі, що в кращому випадку закопували покійників без трун, прямо на городі чи біля хати.
4-й репортер.
    Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами… населеними пунктами їздили підводи і збирали трупи. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої хати, на підводу клали ще живих людей, відвозили до ями і кидали разом із мертвими.

(Фрагмент відео «Голодомор»)

Ведучий Народ України не міг, не хотів вірити в те, що всі страждання , біди і погибель, спричинені з відома комуністичної партії і товариша Сталіна. Тому найсвідоміші українці писали листи самому Сталіну про безчинства, що відбувалися по українських селах та хуторах з проханням їх припинити.

Репортери (зачитують листи від населення товаришу Сталіну).
1-й репортер.
     «Шановний товаришу Сталін, чи є закон радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники. Не маємо уже з 1 січня 1932 року в своєму колгоспі ні фунта хліба. Ми й вирішили спитати – що буде далі. 
        Як ми можемо здійснювати соціалістичне  будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці? Питаємо: «За що ми билися на фронтах? За те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як помирають діти в корчах з голоду?». 
(Лист із Глобинського району, село Горби. Без підпису.)

2-й репортер.
    «Я хочу жить, но не могу, умираю с голода. У нас настоящая голодовка. Пуд ржаной муки – 100 рублей, пуд картошки – 20 рублей. И того нигде не купишь».
(Село Крихаєво, Тавлуй М.М., Остирський район)

3-й репортер.
    «Я бачив, що в Росії пуд хліба – 10 карбованців, а в Україні – 80 – і немає. І всі їдуть в Росію. У нас забрали хліб. Я працюю в колгоспі на тракторі, але не можу прожити – я обірваний, голодний, мені навіть соромно сьогодні про це Вам писати, бо людина молода, маю 19 років».
(Лист з Київщини, Бориспільський район, село Рогозів. Кривошейн.)
4-й репортер.
    - А тепер переглянемо інший документ – лист секретаря ЦК ВКП(б)У  Й.В. Сталіну «Про економічне і політичне становище в південній частині степових районів України та продовольчі труднощі.» від 26 квітня 1932 року.
    «У нас есть отдельные случаи и даже отдельные села, голодающие. Однако это результат местного головотяпства, перегибов, особенно в отношении колхозов. Всякие разговоры о голоде в Украине нужно категорически отбросить.  Та серьезная помощь,  которая   Украине была оказана, дает нам возможность все такие очаги ликвидировать».

Ведучий Я залишаю ці документи без коментарів. Читайте. Аналізуйте. Думайте.

1-й репортер.
    Найбільших втрат зазнала Дніпропетровська область. З усієї кількості зареєстрованих смертей в Україні 70% припадало саме на неї. Далі йшла Вінницька область, яка мала 17 районів масової смертності та голодування. А за нею -  Донецька (14 районів). Одеська – 11. Харківська – 9.
2-й репортер.
    Уряд свідомо приховував наслідки голодомору, прагнув замаскувати сліди власного злочину, переселяючи на спустошені села України селян з інших регіонів СРСР.
3-й репортер.
    Масове переселення в Україну розпочалося восени 1933 року. З листопада по грудень 1933 року в Україну було відправлено з Білорусії – 40, із західної області – 51, Іванівської – 24, Центральної чорноземної області – 43 ешелони з колгоспниками та їхнім майном. Це було своєрідне «велике переселення народів». Його мета – заселення спустошених голодом сіл.
4-й репортер.
    Голод 1933 чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат ще не вдалося повернути – ні матеріальних, ні тим паче людських.
1-й репортер.
    Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель.
(Виходить Мати-Україна зі свічею в руках. Монолог Матері звучить на фоні музичної композиції Джеймса Ласта «Одинокий пастух».)

Мати-Україна.
    - Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви та калина? Чи ж білі у вас хати? Чи ж заручини, хрестини, чи ж радість є? Роде наш небесний! Прости! Прости цю землю, цей тихий рай, на якому колись оселився диявол. Усіх нас прости за той час, коли мовчали, за упокій твій молебні не справляли, поминальних свічок не ставили. Прости ж нас, роде замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне, душі убієнні! 
    Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй і біди, і погибель від землі й народу сущого відверни. Нині і прісно, й на віки віків. Амінь!

(Учні запалюють свічки. Ведучій оголошує хвилину мовчання. Звучить метроном. Хвилиною мовчання вшановуємо пам'ять жертв голодоморів. Після хвилини Мовчання звучить пісня О.Білозір «Свіча»)

Ведучий.
    Кажуть, що історії властиво повторюватись. Але ми маємо надію, що здоровий глузд і милосердя в сучасному суспільстві восторжествують. Голодомори ніде й ніколи не повторюватимуться. Занадто болить і досі не загоєна рана від втрат. Україна й досі змиває кров невинних жертв. Дуже багато лиха довелося витерпіти нашому народові. 
Ми всі маємо право на щастя!